Але все одно, ось тобі друге питання... Правила поведінки в тому разі, якщо тебе вкусила змія... – він робить багатозначну паузу й додає, – за кінцівку. —Так от, – починаю я, – якщо змія вкусила тебе... – я теж навіщось роблю багатозначну паузу... – вкусила тебе за кінцівку, треба перетягнути кінцівку вище місця укусу чимось на зразок джгута й обов'язково припалити рану... А потім дістатися до лікарні... Це я знаю... —Ні-ні, – хитає головою він, – ти забув одну дуже важливу деталь. Спочатку треба відсосати! —Відсосати? – витріщаюся я. —Авжеж, відсосати... Якщо не відсосеш – вірна смерть... —У кого відсосати? —Як це в кого, звісно в себе! – обурюється препод і дивиться на мене, як на повного недоумка. Я, зрештою, дивлюся на нього так само. Мені миттю уявляється, як оцей ось клоун іде по лісу у величезному сільському брилі й збирає суниці, запихаючи їх собі в пащеку й розмазуючи по губах. Аж раптом йому під ноги виповзає маленький неотруйний вуж. Решта вужів спостерігають шоу з-за найближчого дерева. І от бежедешник наступає вужеві на хвіст, той кусає його за порепану п'ятку й тікає до друзів, а наш герой, розсипавши суниці, хаотично намагається в себе відсосати... Якоїсь миті я навіть вирішую забити на залік із БЖД й просто звалити. —Гаразд, – намагаюся заспокоїтись я, – а якщо ви не зможете в себе відсосати? Що тоді? —Як це, не зможу? – обурюється бежедеш-ник так, наче він тільки те й робив, що все життя наступав на змій, а потім у себе сосав. —Не зможете через особливості організму, адже не кожен такий гнучкий, можна й не дотягнутися... ну, до кінцівки... Бежедешник замислено чухає потилицю й ствердно киває... – Авжеж, авжеж, твоя правда... тоді залишається два виходи... -Які? —Що які? Сам маєш знати! – гаркає він. —Гаразд-гаразд, я не знаю, – розводжу руками я, – можете так і записати у свою відомість. Але все одно: що його робити, як раптом змія мене вкусить? —Що робити? – «друге питання не знає» – бурмоче він сам собі під носа й записує до блокнота. – Що робити? Треба знайти того, хто б зміг відсосати. Я вдруге уявляю бежедешника, який із криком «Рятуйте! Відсосіть мені, будь ласочка!!!» гасає по лісу. —Он як... – з розумінням хитаю головою. – Ну, а останній, останній спосіб? —Останній найлегший... Треба просто вбити змію й принести її до лікарні... —А це ще для чого? – ще дужче дивуюсь я. —Щоб лікарі подивилися, яка тебе, дурня, змія вкусила, й увели потрібну протиотруту... —І що, – питаю я якось приречено, – навіть сосати не обов'язково? —Не обов'язково, – ствердно киває він... – І про жоден залік не може бути мови... Ти абсолютно безпорадний... —Перепрошую, що саме ви маєте на увазі? —Маю на увазі те, що тобі, як майбутньому педагогові, страшно довіряти життя дитини. Я взагалі дивуюся, як ти дожив до четвертого курсу, не знаючи елементарних речей?.. —І що, заліку не буде? – питаю я. —Не буде, я не можу взяти на себе таку відповідальність. Яка відповідальність? За що? За мій лайф? Чи за свій? Я взагалі не розумію, що ця мавпа має на увазі під словом «відповідальність»? І що взагалі таке це БЖД? Три довбані літери, не більше. Він що, справді вірить у те, що життя – це візок з морозивом, який він пхає поперед себе, вміло регулюючи температурний режим і час від часу підзаряджаючи акумулятори? Він що, і досі, у свої шістдесят, чи скільки там йому, не доганяє, що все це жорстко відлаго-джений господній бізнес? І що коли ти перестанеш вписуватися в його чіткі схеми, то тебе відразу ж приберуть. «Ну добре, добре», – скаже всевишній, поглядаючи, як ти виходиш із лісу, наступивши на змію... А потім візьме й погортає розклад місцевих електричок... «Так-так, – похитає головою, – електричка – це навіть краще, надійніше. Тут хоч соси, хоч не соси...» І навпаки, якщо ти приноситимеш дивіденди й раптом захочеш на все забити й стрибнути під електричку, господь зробить так, що тобі відріже ногу, ну на крайняк дві, які тобі потім благополучно пришпандорять у найближчій лікарні п'яні хірурги. І ті ноги навіть зростуться, причому зростуться так гарно, що ти потім зможеш грати за харк