Плакав дощ десь за моїм вікном., Плакав тихо, що ледь було чути..., Сумував він за жовтим листком., Чи за вітром? - не можу збагнути...

Танути у ніжності твоїй:, Розчинятися й летіть в повітрі…, І ховатись в шкарлупі своїй, Боячись, що пропаду на світлі…, Мов метелик я лечу щодня, На вогонь очей які так манять., Хоч пручаюсь так уперто я, Підлітаю до вогнів, що надять., Знаю, що можливо і згорю, , І політ останнім моїм стане…, Не зважаючи на страх іду, Відчуваючи, що лід розтане

Позвони мені першого квітня, , Пожартуй, що ти любиш мене., І нехай хоч обманом розквітне, Мого щастя віконце сумне., , Хай до серця пригорнеться слово, , Як ранковий промінчик до трав., Подзвони мені ввечері знову, І признайся, що ти жартував., , Я заплачу, стерплю, зрозумію, , Кину докір на перше число, І ніколи спитать не посмію, , Чи то гірко, чи смішно було

Я – жінка. Ви чуєте, люди, я свічка,
Запалена Господом на віки,
Неправда, що я - ребро чоловіче
Цю казку придумали чоловіки.
Я – жінка. Я – річка бурхлива й неспинна,
Що в повінь зриває верхи берегів,
Хто каже, що я підкорятись повинна?
Це ще одна вигадка чоловіків.
Я – жінка. Природою створена пісня,
Яку чоловік заспівать не зумів,
Я – мрія і спогад, майбутнє й колишнє,
Я – щось незбагненне для чоловіків,
Я – жінка. Я вільна, як думка одвічна
На думку не можна надіть кайдани,
Це ти мене в рабство продав, чоловіче,
І грішна я стала з твоєї вини.
Та я лише жінка, я прагну кохання,
Я все пробачаю тобі наперед,
З твоєї криниці - я крапля остання,
Для вуст твоїх згірклих - я липовий мед
Я – жінка. Я враз перекинусь на зілля
І гоїти рани візьмуся тобі,
Я плачу від щастя, сміюся в журбі.
Я – жінка, я дійсно слабка половинка,
Нехай переможцям лаврові вінки,
Історію творять, звичайно, мужчини,
Але лише так, як захочуть жінки!