Я кину все. Я вірю в кілометри —
обвітрені, задихані і злі.
Багато їх у матінки Деметри,
Котра була богінею землі.
О, розмотай шляхи мені, богине!
Світ за очі від себе забіжу.
Рятуй мене, врятуй мене, бо гине
моя душа, задивлена в чужу.
Так ніжно, так беззахисно, так віддано,
так всупереч тверезому уму.
Врятуй мене розлукою і віддалю,—
ні спогаду з тобою не візьму.
В гірких оазах сонячної цедри,
де грім тримає зливу в рукаві,
де тільки версти, дерев’яні зебри,
пасуться в запорошеній траві,—
хай буде степ, хай буде ліс і гори,
хай вибухне земна твоя пралють,
коли лихі на око семафори
мені дорогу смутком переллють!

Ліна Костенко

і якось неначе звикаєш
що небо тебе тримає
хоч жодних підстав немає –
ти з богом угод не складав

на вітер він слів не кидає
а слів окрім вітру не має
і віє від краю до краю
він також без жодних підстав

та в паузах поміж словами
бувають повітряні ями
куди уперед ногами
виносить тебе як мерця

в провал між ударами пульсу
зриваєшся з звичного курсу
і брак для рятунку ресурсів
вже навіть у бога-отця

та дух його віє де хоче
а син порятунок пророчив
і сон його літньої ночі
розбудить кохану твою

і мила розгорне для тебе
шатро аварійного неба
а все що для цього їй треба –
згадати забуте л.ю.б.л.ю